Зупинись, ні, ти зупинись!

І знову я не сплю. Я так серйозно зайнялась вивченням сну, особливо дитячого сну, а от сама не сплю. Мабуть, у 24 роки важкувато змінити старі шкідливі звички, хоч я і працюю над собою.

* * *

Маленький малюк спав у мене на ручках. Він такий... такий маленький, такий беззахисний. Він щойно доїв і я збиралась його вже перекладати до ліжечка і самій спати. Але тут він перейшов до фази REM сну і як давай посміхатись! Так, я вже не раз бачила це маленьке диво - посмішка дитиночки уві сні, але сьогодні! Такого раніше не було, ну просто сміявся - посмішка за посмішкою, а потім навіть тихенько так зробив "ги", наче засміявся б зовсім, якби не спав! І тут у мені наче щось перемикнулося. Якось так несподівано накрила думка. А за нею таке дивне відчуття. Я його сама для себе називаю "щастя, але".

Мені просто стало цікаво, а як мами сприймають своїх діток? І як дітки сприймають своїх мам? Якось так історично склалося, що я добре пам'ятаю своє дитинство. Причому не лише садочок і школу, але й зовсім малятцтво своє. І я добре пам'ятаю за що я переживала, і що мені не подобалося, і чому я раділа. Може, саме тому я добре знаходила спільну мову з малюками, коли працювала репетитором англійської мови. І я от так подумала. А чи замислювалися ми всі, хто ми для наших дітей?

Collapse )

Вирішила повернутись!

Якось так сталося, що я закинула жж. Мабуть, у всіх настає такий час у житті. У мене він тривав не один рік. За цей час багато всього змінилося. І я змінилася, і взагалі все навколо. Навіть не знаю, з чого почати. Просто я перечитала весь всій журнал і... я рада, що він у мене є. Навіть через кілька років я розумію, що хоча я і змінююся під впливом подій, але те, що всередині, основа, не міняється. І я розумію, хто я. І, що приємно, я знаю, що у мене є недоліки, і намагаюся з ними боротися. Я вважаю, що це величезне досягнення.

Тепер я зрозуміла, для чого мені жж. Коли я тільки реєструвалася, то хотіла поділитися з людьми своїми записами. Я реально думала, що коли я зареєструюся, у мене якимось чином з'являться читачі. Я сподівалася, що реальні люди, які у мене в друзях, зацікавляться моїми записами, тому що в кожен з них я вкладала всю-всю душу. А віртуальні друзі теж зацікавляться і зможуть мене зрозуміти. Я ніколи не писала абищо. Я весь час довго писала свої пости, в кожен абзац я вкладала таємний зміст і намагалась через метафори і абстракції сказати те, що не можу сказати вголос. Я не ставила теги, тому що все було б ясно. Так я писала, писала. А потім в якийсь момент зрозуміла, що це нікому нецікаво. Люди, яких я знаю, які мені близькі і не дуже, не зрозуміли, бо я написала заплутано (а я саме так і хотіла, бо боялась сказати прямо), а незнайомці, які опинилися у мене в друзях, не стали забивати свої голови великою кількістю заплутаних словосполучень і речень. І тому я покинула це діло. Я зрозуміла, що нікому це не треба.

Минув час. Ще раз повторюся, що все змінилося. І я з певних причин згадала про жж. Спочатку я просто згадала і не писала нічого. Але потім я все-таки вирішила перечитати те, що тут написано. І зрозуміла, що це мені потрібно. Якщо раніше це мені було потрібно для того, щоб хтось прочитав і зрозумів таємний зміст, то тепер для іншого. Тепер я можу сказати вголос багато речей. Все рівно я часто сором'язлива, але не така, як раніше. Прочитавши свої старі записи я відчула, що знову хочу писати. І згадала, що я відчувала раніше, коли писала те все - надію бути почутою. Тепер мені це не потрібно. Мені хочеться просто писати. Якщо я захочу щось сказати конкретно, я подзвоню, напишу смс, зустрінусь. Я не приховуватиму. Але жж залишиться моєю радістю. Прочитавши свої пости я зрозуміла, що мені все подобається. Так, це заплутано, і на письменництво не тягне. Але зате там є моя душа. І коли я читаю, я згадую прекрасні моменти свого життя. Це не можна зняти на відео чи сфоткати, як це зараз популярно. Емоції важко записати детально. А я можу. Тільки тепер не для когось, а для себе. Тому що всі, кому я писала, вже в минулому. Тому що зараз я наповнена, і мені вже не потрібно болісно чекати відповіді. Тому що зараз все стало на свої місця. Несподівано в житті все сталося так, як хотілося. А для повного щастя потрібно тільки записати, щоб коли раптом щось піде не так, прочитати і наповнитись знову.

Тепер я писатиму для себе. Можливо, це егоїстично. Але всі ми егоїсти, і це не погано. Хтось для задоволення купує собі нову сукню, хтось грає в футбол, хтось сидить вконтакті, хтось їсть солодке, а я пишу. Я люблю писати і говорити. Через свою сором'язливість говорити іноді не вдається. А писати - це саме те, що мені потрібно. Не люблю бути нав'язливою. Але помічаю, що іноді такою є. Тому тихесенько писатиму тут. Навряд чи хтось, крім мене, прочитає. А якщо прочитає - то я нікому не набридну. Він просто клікне мишкою - і я зникну.
Collapse )

Нитки i вузлики

Collapse )
* * *

Валерiя переживала найзахоплюючий перiод у своэму життi - час, коли привертаэ увагу все бiлоснiжне i iнтер'эри. Це так кидаэться в очi, виявляэться, що людина "в ремонтi'. Заходячи у будь-яке примiщення вона звертаэ увагу на колiр стiн, особливостi кладки плитки, фасади кухонних поличок, фурнiтуру в шафах (якi таэмно вiд хазяïв вiдкриваються), а потiм начебто "просто так" задаються питання: "А у вас дверi iз дуба? А вам кухню довго робили? А цi шпалери миються?" Скануюче око з легкiстю розрiзняэ стелi висотою 2.69 та 3.30 i ванни довжиною 1.70 та 1.80, не кажучи вже про ширини пральних машинок i глибини холодильникiв. О! Цiкаво, у всiх так? А потiм приходиш в Свою квартиру, а там... Сiрi цементнi стiни i дверей нема. Але те ж саме око за секунду малюэ картинку - фасади, шпалери, столик шириною 0.8, лiжко 2.0X1.8, тут люстра, розетка, ще одна, третя. Вже все давно прораховано, всi столики, пiанiна i люстрочки, i шухлядки для сотень спецiй i формочок для випiчки... Але це вже потiм... А зараз - до бiлого. Його хочеться всюди. Мабуть, це пов'язано з тим, що Той день наближаэться все-таки! Валерiя помiтила, що навiть джинси ïï приваблюють бiлi... Бiлий посуд, бiлi меблi, бiлi колготи. А, може, це тому що життя стало i так яскраве, що необов'язково його зафарбовувати? Рожевi троянди на бiлiй скатертинi, червона стрiчка на бiлiй сукнi, маленьке синэ сердечко в куточку бiлого паперу - не бiльше. Бiлий - це колiр вiдкритостi, чистоти, щиростi, спокою. А ось Валерiя - вся в бiлому, з бiлими квiтами, свiтла. Вона знаэ, що це все правильно. Вона вiдчуваэ, що зробила все неодмiнно правильно. Де щастя? Ось тут. Тут i зараз! Не треба чогось чекати: "А ось коли те станеться, тодi буде класно...", не треба згадувати: "А ось коли було те i я була там, ой як було добре" - вона тут, в цьому просторi i часi, i все так, як маэ бути. А завтра теж буде добре, а, може, й ще краще! Завжди... Завжди так буде. Валерiя дуже любить це слово. Але не бiльше нiж Його. Того, завдяки кому все-все сталось. Життя!

* * *

Ми два котика. Мур-мур-мур...

Posted via mobilebloger

Уламки

Марсель була хорошою дiвчинкою. Про таких так i кажуть: "Хороша". Такi, як вона, повиннi ставати першими вчительками, засновницями благодiйних фондiв та ведучими дитячих "Вечiрнiх казок". Слухати i чути, вiдчувати i спiвчувати, берегти, допомагати, прокидатись i дiяти, щоб всi навколо були щасливими, щоб посмiхались, радiли - для цього лише жити. А для себе самоï - вона навiть не замислювалась. Як це? Бо найбiльше щастя - бачити поруч посмiшки. Марсель була...

* * *

У шкiльному саду росла яблунька. Десь три роки тому вона була саджанцем в електричцi в кремезних руках зеленого Петра Симеоновича, який мав свiтлу мрiю - посадити перше дерево, поки вагiтна дружина не народила первiстка. Дружина померла пiд час пологiв, забравши з собою ненародженого Петрика (на честь батька) i останню посмiшку Петра. А яблунька найдухмянiше пахне щовести, наповнюючи посмiшками душi закоханих. Iнших, нових...

* * *

Марина несподiвано закохалась. Ще вчора вона не хотiла прокидатись, бо виплакала очi, якi не хотiли бачити цей свiт. А сьогоднi вона на кухнi наминаэ за обидвi щоки шарлотку, бо не може спати вiд щастя. Вони зовсiм не пiдходили один одному. Марина нiкого не слухала, але одного разу вирiшила щось змiнити. Тепер вiн щотижня даруэ ïй квiти. 8 троянд, ïï улюблених...

* * *

На обличчi Олега сяяла посмiшка. Нарештi вiн знайшов ïï - таку, яких не буваэ, найсвiтлiшу, теплу i всю... Яка може, знаэ, вмiэ i хоче все. Вона його так любить, понад усе, майже так, як вiн себе. Але типово для всiх чоловiкiв вiн не може змиритися з тим, що хтось може бути вищим i iдеальнiшим за нього, занадто iдеальним, щоб не затiнювати його досконалiсть. I просто вiдпускаэ ïï до iншого, щоб потiм не бажати прокидатися зранку. А свiтанковi променi завжди сяють мереживом крiзь яблуневi вiти...

* * *

Вiдчувай бiль! Плач! Ридай, згорнувшись клубочком бiля батареï! А Марта дивитиметься на тебе i зловiсно реготатиме. Вона заманить до тебе неспокiй i сум. Ти пам'ятатимеш ïï останню сльозу, саме зараз ти ïï згадаэш. Марта - твоя кiшка, лукава i чорна, як з фiльму жахiв. Не спи! Бо увi снi вона може випадково видряпати тобi очi. А навеснi до неï прийдуть коханцi i до ранку нявчатимуть про "люблю"... Це не для Тебе. Це тобi.

* * *

Т-с-с! Нехай серце не б'эться так голосно. Нехай страх буде вчора. Тиша навкруги... У повiтрi нiчого немаэ. Крiм спокою. I Тебе. I щастя. Нашого. Нiчого немаэ. Ти э. Як добре, коли нiчого не э, а Ти э.

Я знаю, що Ти нiколи не зможеш вiдповiсти менi. Поринь у моï думки i позич там дещицю слiв. I я теж мовчатиму. А потiм подумаю про те, що з нами станеться незабаром, i нестримно посмiхнусь посеред натовпу похмурого люду. Я буду окремо вiд них, захищена Тобою, окрилена нашим затишком. Ти - моя казка. Це ти менi снився. Просто я ранiше тебе з кимось плутала. Пробач, що ранiше не була. А тепер э...

* * *

Як добре, що не зразу. Адже я маю офiцiйне право ще не один тиждень примiряти! :) :) :) Ти не повiриш своïм очам, коли побачиш мене в Той день! Хоча, може, ти теж бачив таке у снах...

* * *

Дякую...

Posted via mobilebloger

Друзі!

Нове життя я вирішила почати 1 квітня. Щоб було скоріш весело, ніж сумно :) І першим моїм рішенням стало взяти участь у якомусь ну просто до глибини душі попсовому конкурсі... Підтримайте мене, будь ласка, у цій шаленій ідеї... Бо так хочеться виграть, що просто аж капєц)))

http://www.cosmo.com.ua/adidas/gallery.php?ELEMENT_ID=316515
  • Current Mood
    crazy crazy

Я страшна людина, виявляється...

Що характерно, найнижчий бал я маю з предмету, який начебто знаю найкраще. І в школі, і зараз тіпа теж))) А от історію я терпіти не могла, хоча і вивчала її грунтовно, як і решту предметів...


</td>
Проверь, умнее ли ты школьника? Тест от "КП" в Украине"
Результат тестирования:
География5
Физика5
Украинский и литература5
Биология4
Химия5
История5
Математика5
Труд5
Информатика5
Средний балл:
5
Пройти тест!

Про пристрасть

Хлібом не годуй - дай діагноз встановити. Та ще й щоб вірний! :)))

* * *

Загадки - найцікавіше, що тільки можна придумати. Головне - деталі! ;)

* * *

На місто Р. наповзали сірі та в'язкі, мов кисіль, сутінки. Ненсі крокувала впевнено, але повільно. Вже 3-й раз вони звернула з найближчої до дому дороги, щоб на кілька хвилин більше вдихнути теоретичної весни. Чомусь хотілося снігу, але щоб було тепло, а ще, щоб не було води. Просто щоб лежали білі кучугури, але такі, іншопланетні, які тануть лише при +7.

Вітер шумів гіллям, машини шуміли асфальтом, плєєр шумів своєю наче музикою. Все заважало тиші. Як завжди, хотілось нездійсненної казки. Але її не сталось. Ненсі прийшла додому. Зробила всі домашні справи. Або не всі. Як завжди подивилась на небо, лягаючи спати, закрила очі і...

Місто К. наповнювалось сонцем. Світанок своєю теплотою і нав'язливою яскравістю, що насильницьком методом змушувала посміхатись, грубо виганяв ніч. Ненсі з жахом подумала про те, яка рання година, і як шкода, що ніч скінчилась. Вона, скорена своєю совістю, вже не спала, але так би хотіла знову заснути... Забути хоча б на день про совість, проспати півжиття, забути про роботу і просто наглим чином не вилізти з ліжка. На жаль чи на щастя, лінь не перемогла. Очі відкрились і розум зрозумів, що це сон.

Блакитна кімната була заповнена блакитними тюльпанами. Не буває блакитних тюльпанів і не буває блакитних кімнат (зокрема, в житті Ненсі). Ущипнувши себе за некультурну ділянку тіла, Ненсі ще раз подивилась на блакить і марно намагалась не прокинулась із сну. Та сон був реальністю. Або реальність була як сон.

Через кільканадцять одиниць часу за дверима почувся шум. Двері належали Ненсі, начебто вони дійсно були її, але навколо страшенно збивали з пантелику тюльпани. І все інше теж, до речі. Раптом ці двері розчинились. До невідомо чиєї - Ненсі ще не вирішила, чиєї саме - кімнати зайшов хтось. Він був Ним. Тим, хто їй снився, тим, кого вони бачила нещодавно, тим, хто все-таки був і є у неї в житті, на відміну від блакиті, яка все ще не вкладалась в маленьку голівку Ненсі, вкриту рожевою ковдрою і притулену до білого плюшевого котика.

Ненсі вже не намагалась навести лад у своїх думках і знайти відповідь на типове смішнюче для друзів (які були свідками твоїх вчорашніх подвигів, у разі виникнення подібних думок після вечірки, а в даний момент цей фактор, на жаль, був відсутнім) питання: "Де я?", бо Він подивився на неї так, що не треба було більше думати. Чомусь все стало зрозумілим. А незрозуміле перестало турбувати. Адже Він тепер тут, з нею, у їхній блакитній кімнаті, якої раніше не було в житті Ненсі, бо не було Назавжди. А тепер є.

Місто Р. спалахнуло звичним за останні три дні весняним світанком. Колишні сірі вулиці повеселішали, поглинаючи справжні весняні промінчики. Криві темні страшні гіллячки голих дерев весело гойдались під справжнім теплим вітром. А небо розганяло хмаринки, щоб дозволити дню нарешті стати цілком світлим.

Ненсі прокинулась, як завжди, сама. Білий плюшевий ведмедик сьогодні опинився на підлозі разом з ковдрою. Тому навіть якби Ненсі і хотіла проспати, холод змусив би все-таки встати з ліжка. Її золотава кімната стала ще яскравішою завдяки сонечку. Сонні очі намагались прокинутись, з надією дивлячись на блакитне небо і уявляючи теплоту надворі, але марно. Сонність, звичний супутник ранку, не зникла навіть мордована холодною водою. День був звичайним, щоб потім настати вечору, щоб вневнено, але повільно крокувати до такого бажаного дому, щоб мріяти про казку і щоб вона здійснилась. Хай живе весна!